1766

Є в історії Львова часи непривабливі, де мало цікавого. На цей період не гляне поважний історик, популяризатор львівської старовини може й глипне, але відверто позіхає, і навіть львівський пес не хоче гавкнути в ту сторону. Один з таких періодів - напередодні розподілу Польщі і захоплення Галичини імперією Габсбургів. Ішов рік 1766-й

Львів на дні

На цей рік Львів якраз досяг повного дна, що стосується міської господарки, економіки, прибутків його мешканців і градусу їх задоволення від життя. 


Нисхідну траєкторію для Львова промаркували шведи Карла XII, які взяли Львів штурмом в 1704 р., наклали на нього контрибуцію, провели санкціонований 3-годинний грабунок, понищили міські гармати, забрали всі ліки з аптек, і що найгірше - провели у Львові протестантське богослужіння.  Однак, ні - найгірше було попереду, і точкою абсолютного дна можна вважати рік 1757.  В ньому сталося непоправне, що покрило місто ганьбою співмірною з його колишньою славою.


Так от цього нещасного року до міста мав приїхати архієпископ Любенський. Львів не спромігся його достойно привітати і жодна гармата не вистрілила на честь примаса Польщі. Просто в місті не було пороху і не було грошей, щоб його купити. Гість був в шоці таким нехтуванням нормами гостинності і Його ображена Велебність подали на Львів в суд. Львів'яни теж були в шоці, як до такого дійшло, але за образу гідності архипастиря мусили сплатити штраф. Все, кінець історії.  Далі буде по всякому, але нижче вже не буде.

Епоха великого БОЛОТА

В 1766 р. хтось із сенаторів поскаржився королю Станіславу Августу, що всі вулиці у Львові завалені болотом, сміттям і плюгавством, що бруківка занедбана вже кільканадцять років, а дороги на передмістях у найгіршому стані. Король негайно призначив т. зв. Комісію Доброго Порядку, доручивши їй виїхати до Львова і вжити всіх необхідних засобів для направи доріг.


Після кількох засідань в Домініканському монастирі комісія прийняла мудре і абсолютно беззмістовне рішення - доручила магістрату Львова взяти в борг 10 000 злотих, щоб прибрати сміття. Рішення було патетично внесене до міських актів, проголошене возним і опубліковане для нащадків. Чому беззмістовне? Бо магістрат і так міг взяти в борг без рішення високої комісії. Оскільки в борг ніхто не хотів давати, сміття і болото залишились на своєму місці. 


Найкращим наслідком діяльності комісарів стала карта Львова з передмістями француза Жана Ігнатія дю Дефі. Карта вийшла настільки прекрасна, наскільки безнадійною була ситуація із львівським болотом. Коли випадково будете в Центральному Історичному Архіві Львова, можете на неї подивитись. 

Коли возити було нікого

А ще у 1766 р. було нарешті засновано цех львівських перевізників. Членство в ньому мали право набувати лише одружені католики. Вступний внесок становив 200 злотих (для синів і зятів членів цеху існувала знижка – 50 злотих). Якщо членство в цеху переривалось, то повторний вступ знову коштував 200 зл.


Про різні процеси і речі згадував цеховий статут: про санкції за недотримання угоди, можливість членства в цеху для перевізницьких вдів. Про те, що візник міг мати одного помічника у статусі підмайстра, а категорії учнів не передбачалось. І звичайно ж про те, що особам, які не були членами цеху, було заборонено здійснювати у Львові перевезення і утримувати коней із цією метою.


Чому ж, коли інші трудящі вже давно були професійно об'єднані, транспортники тягнули аж до 1766? Чи не тому, що раніше перевезення у Львові були в руках магістрату, який утримував коней, стайні і платив візникам. В часи розквіту торгівлі, це була дуже прибуткова справа і перевізник був лише один - місто. Однак коли справи зійшли на пси, магістрат не платив вже нікому, навіть писарям і міському прокурору, а візникам - і поготів! Останні, щоб не вмерти з голоду врешті організувались в цех. Цікаво, на що більше жалілись перевізники - на дороги, чи на те, що загалом не було кого возити?

Чий скарб в руїнах ?

У 1760-х у Львові назріла ще одна маленька проблемка - забагато порожніх кам'яниць. Не те, що без меблів, а взагалі порожніх. Там ніхто не жив, бо колишні господарі від них відмовились! І це в елітному центрі - на площі Ринок і довкола, панове. Фінанси міста ледве дихали і магістрат, щоб зібрати кошти на нагальне, накладав на міщан контрибуцію. А нагальне різне бувало: на подорож делегатів до Варшави у справі суду міста з євреями, на оплату постою війська, і навіть на подарунки для комісії, що заїхала в 1766 р. в справі львівського болота. Найбільше мали платити власники кам'яниць.


І власники гордо і масово відмовлялись від нерухомості! Покинуті кам'яниці виглядали страшненько, деякі розвалювались. Міські акти звали їх "рудери", себто "розвалюхи". Цю романтичну колекцію магістрат Львова почав потрохи розпродувати, притому за ціною будівельних матеріалів. У 1765 р. продали руїни 16 порожніх кам'яниць на фонд і потреби міста. У 1766 р. прийшла черга і на кам'яницю на вул. Шевській №4. Магістрат, продаючи її як міську руїну, зазначив в акті продажу, що якщо новий власник знайде в кам'яниці скарб - то він належить місту! 

Зниклі вина і честь мера

Кожна епоха має своїх героїв. 1760-ті теж своїх мали. Знайомтесь - Феліціян Коритовський, герой часів смути і великого болота, а по сумісництву -  військовий комендант Львова. 


Пощастило пану Феліціяну купити на розпродажі дві сусідні кам'яниці, і то практично за безцінь. В планах було збудувати справжній міський палац. От тільки навіщо платити там, де можна зекономити? Десь так думав комендант і хвацько задіяв на будівництві дармову робочу силу - арештантів з в'язниць ратуші. Платити їм не треба було, хіба що трохи годувати.  


І все би нічого, якби не легкий казус. Під час робіт виявилося, що фундаментні мури сусідньої кам’яниці (Ринок, №28) лежать не на материковому грунті, а значно вище – на піщаній подушці. В'язні-будівельники скористались шансом, зробили у піщаній підсипці підкоп, і добрались до пивниці сусіднього будинку. Там стояли бочки з вином, і арештанти добре ним почастувались. День вдався! 


Про те, як сильно розстроївся власник кам'яниці, споглядаючи розбиті і пусті бочки, можливо ніхто і ніколи б не дізнався. Але власником виявився тодішній бургомістр Львова Ян Кучинський. Його честь і становище вимагали сатисфакції. В'язні не лише безцеремонно випили його вина, але зроблений підкоп спричинився до появи тріщин у його кам'яниці! В Італії далі по сценарію мала би йти жорстока вендета. У Львові ж вся історія призвела до судового позову проти економного коменданта і сплатою штрафу. Говорять, що “скупий платить двіччі”. Так отож!


За два роки, в 1768-му, невдаха цього сюжету отримає шанс реабілітуватись. Він буде оброняти Львів від барських конфедератів і стане героєм облоги. Та це вже інша сторія...

Афера з пані Тамбуріні

Що дійсно процвітало в 1760-х, так це релігійне життя.  Три гігантські "фабрики" тішили око міщан, гостей і всіх святих - Св. Юра, Домінікани і Латинська катедра. Тріумф високого бароко, панове! Та не лише в пишних храмах лунало пастирське слово. Воно замешкало і в скромних міщанських кам'яницях. Всі говорили про кінець світу, а довкола був такий вид, ніби він вже прийшов. 


Тоді була славною у Львові пані Тамбуріні. Ця заміжня за італійцем міщанка знана була з побожності і знання Св. Письма. В своїй кам'яниці пані Тамбуріні встановила щось на кшталт амвону і завзято проповідувала. Притому послухати її приходила не лише босота міщанська, але і поважні студенти єзуїтської колегії та монахи з монастирів. Була вона "молода, гарна, очі завжди опущені вниз". 


А ще пані Тамбуріні чудеса творила. Вона, наприклад, змогла на певний час помирити благородного Ігнація Цетнера з дружиною, що вже само по собі було чудом. Але найбільший резонанс мав факт, що пані Тамбуріні ніколи нічого не їла! Принаймні цього ніхто не бачив. Виглядало, що наша героїня споживала лише їжу духовну і не потребувала фізичної. І всі були в полоні її чар.


Лише пильний архієпископ Сєраковський не йняв віри в блаженність пані, і не дав себе обкрутити. Вернувшись із тривалих візитацій до Львова,  і побачивши, що паства в його відсутність зблудла зі стежки, рішив діяти. Архієпископ провів детальне розслідування. Далі запросив побожну міщанку до себе в палац на обід і заставив під умовою послуху їсти мясо. При свідках! Що ж вдієш, Тамбуріні зі сльозами їла...


А згодом вся приголомшлива правда вийшла на тьмяне львівське світло. То була фальшива практика посту! Зранку пані вставала раніше всіх, натще випивала кілька філіжанок кави і з'їдала буханку хліба. Після такого дієтичного сніданку далі могла цілий день нічого не їсти. Це перша згадка про вживання кави у Львові не як ліки, а власне як ранковий напій.  Нагадаємо ішов рік 1766. 


P.S. Всю історію описав  у своїх мемуарах студент єзуїтської колегії Францішек Карпінський - поет, доктор права і бакалавр філософії. Причому Карпінський був свідком описаних подій, і знав пані Тамбуріні дуже предметно. Він не лише слухав її проповіді, але і мав доступ до цілування її грудей і хист до віршів в її честь.


P.P.S. Ця подія може й підпсувала імідж талановитої міщанки, зате зробила шалену рекламу каві. Уявляєте почуття зубожілих майстрів, які за свій кошт годували учнів в майстерні? Годувати хотіли по мінімуму, але так, щоб сили для роботи вистачало. І тут - така історія! Що-що там зранку пила ота, яка потім могла цілий день нічого не їсти? Ми теж таке хочемо! Геть пивну поливку - хай живе кава!


Ігор Кутернога для Львівських Історій

А що тут робить сеньйор Казанова ?

Стоп, а що тут робить шевальє де Сенгаль, і що привело його в такий час в це обідране, маленьке провінційне містечко, як його там... Леополь!  О ля-ля, все в болоті!


Ця історія портребує більше простору. Читайте за посиланням КАЗАНОВА У ЛЬВОВІ

За мотивами екскурсій

ТАЄМНИЦІ ПЛОЩІ РИНОК